Час, як шкіра втомленого чоловіка,
обгорнута державними прапорами.
Глибока пора зими, велика.
Там, де кінчається лютий, з’являються шрами.
Білі зарубки болю серед чорного снігу.
Глибокі шрами, що завжди нагадують зиму.
Смерть, мов жінка, до кінця тримає інтригу,
не маючи до тебе ні поблажливості, ні стриму.
Голос її розчиняється в густому ефірі.
І вона стоїть перед тобою, дивлячись у вічі.
І шрам, як вірш, прописується по шкірі,
поруч легені, на лівому передпліччі.
І ось вона – твоя пам’ять, узбережжя Ітаки.
І нічого тепер не зробиш із власним голосом.
І ти шепочеш їй – пиши по мені свої знаки.
Хай я буду твоїм найкращим рукописом.
Буду вдихати вітер зі смаком бензину.
Буду нести цей сніг на собі, як верету.
Хай час ламає мене, наче зелену лозину,
хай вирізає мене, мов господню флейту.
Жіночі пальці – стримані, невловимі,
які на дотик розрізняють усі цитати,
спіткнуться на теплому шрамі, ніби на римі.
спіткнуться,
спіткнуться на мить,
щоби перечитати.
Сергій Жадан
